пʼятниця, 1 лютого 2019 р.



Тісна співпраця з ДДАЕУ

2 березня в ордена «Знак Пошани» вищому професійному училищі №75 відбулася чергова зустріч з інженерно-педагогічними працівниками ДДАЕУ з нашими студентами які в цьому році закінчують навчальний заклад.
В ході зустрічі кандидат технічних наук доцент Кошулько Віталій Сергійович, розповів про Дніпропетровський Державний Аграрний Університет, які спеціальності та професії можливо отримати по його закінченню та умови вступу до навчального закладу. Дав повні відповіді на запитання наших студентів.
До наших учнів звернувся доцент кафедри «Сільськогосподарські машини» Теслюк Геннадій Володимирович, який розповів про життя кафедри. Розповів про подальшу роботу випускників ДДАЕУ в межах нашої Держави та за кордоном.
Працівники ДДАЕУ провели з нашими учнями пробні вступні випробування, результати яких за бажанням можуть бути враховані при вступі до університету. Такі плідні зустрічі в нашому навчальному закладі стали традиційними, це дає змогу нашим студентам краще ознайомитися з вищими навчальними закладами та методикою вступу до них та визначитись з подальшим обранням професії.

понеділок, 6 лютого 2017 р.

ВЗАЄМОВИГІДНА СПІВПРАЦЯ
Сучасне сільгоспвиробництво потребує впровадження новітніх технологій вирощування сільськогосподарських культур. У всіх сільгосптовариствах району оновлюється машинно-тракторний парк. 
Не є винятком і ТОВ «Родина». Останнім часом у товаристві придбали чимало нової сільгосптехніки: комбайни «Джон Дір», «Клаас», які укомплектовані жатками для збирання зернових культур, бурякозбиральний комплекс «Марал» тощо. Купили і потужні трактори «Джон Дір» та імпортний причіпний інвентар до них – оборотний плуг, сівалки точного висіву «Грейн Плейн», «Массей Фергюсон». Є у господарстві нові імпортні обприскувачі «Berthoud» та «Concorde», комбінований зерновий агрегат та інша техніка.
Отже, як бачимо, час вимагає підготовки висококваліфікованих механізаторів, які зможуть досконало володіти цією технікою. Керівники товариства надати можливість учням ВПУ №75 пройти курс навчання для роботи на новій сільськогосподарській техніці.
Нещодавно учні училища зі своїми викладачами побували у ТОВ «Родина». З ними зустрівся виконавчий директор О. В. Кузьменко, який коротко розповів про господарство, виробництво. Головний агроном товариства  провів для учнів цікаву, пізнавальну екскурсію, під час якої ті мали можливість подивитись на нову техніку. До речі, в училищі багато учнів навчаються за направленнями саме з цього товариства.

Педагогічний колектив, майстри, учні ВПУ №75 щиро вдячні керівникам ТОВ «Родина» за взаємовигідну співпрацю, за те, що з розумінням ставляться до питання підготовки механізаторських кадрів для роботи у сільськогосподарському господарстві.
Засновник  ремісничого училища

Гнєдін Дмитро Титович
  Нинішня розповідь - про засновника місцевого ремісничого училища, його першого директора і опікуна Дмитра Титовича Гнєдіна. Як свідчать архівні документи, багатий землевласник Гнєдін з сім'єю поселився в нашій місцевості десь у другій половині 19-го століття. Відомо, що це була на той час досить освічена, культурна, інтелігентна сім'я Дмитро Титович Гнєдін (1818-1885 рр.) перебував на військовій службі, мав чин гвардії штаб-ротмістра. Однак він рано залишив військову службу і поселився в своєму маєтку в Олександрівці. Можливо, Гнєдін купив цю землю, або ж вона перейшла до нього в спадщину чи належала його дружині Ользі Іванівні.
Гнєдін ще в 40-их роках заснував у себе вдома школу для селянських дітей, в якій разом з дружиною викладав різні предмети. Дмитро Титович брав активну участь у громадському житті, у засіданнях Олександрівського (Запорізького) земства, де був представлений як гласний. Його енергійний, непримиренний і принциповий спосіб дій налаштував проти нього багатьох поміщиків. Йому дали прізвисько «Гарібальді Олександрійського повіту».
Одного разу на губернському дворянському зібранні було гостро поставлено питання про виключення Гнєдіна із дворянського стану саме за його антидворянські тенденції. Справі не дали ходу лише завдяки талановитій промові барона М. О. Корфа відомого в подальшому педагога. Необхідно зауважити, що Гнєдін міцно товаришував з Корфом, який також був гласним земства. Обидва вони поділяли прогресивні погляди тодішньої інтелігенції, в тому числі нашого видатного педагога-просвітителя К. Д Ушинського. М. О. Корф багато років очолював педагогічну раду земства. За його ініціативою було відкрито чимало земських та недільних шкіл, зокрема й на Покровщині.
Коли в Катеринославській губернії були введені земські заклади, Д. Т. Гнєдін впродовж багатьох років постійно обирався гласним, разом з К. З. Буницьким допомагав М. О. Корфу в організації земської початкової школи. У 1872 році М. О. Корф був забалотований у гласні і виїхав за кордон. На чолі шкільної справи з повіті став Гнєдін у званні голови училищної ради.
У 1874 році, коли головування в училищних радах перейшло до предводителів дворянства, Гнедіну запропонували балотуватися в предводителі, однак він не погодився через те, що був принциповим противником станової служби. Гнєдін лишився попечителем школи в своєму селі. Його дружина завідувала складом літератури і навчальних посібників для народних шкіл і діяльно поширювала народні видання в глухих селах.
Протягом одинадцяти років Д. Т. Гнєдін був дільничним мировим суддею. Він вбачав свої обов'язки головним чином у тому, щоб примиряти ворогуючі сторони, дарувати їм мир і справедливість. Подружжю Гнєдіних не бракувало щедрості у благодійних справах. Серед них – пожертвування на будівництво першої лікарні в Покровському, створення ощадно-позичкового товариства для селян Олександрівки, сприяння нормальному функціонуванню паромної переправи через р. Вовчу і ін.
Та найбільша заслуга Д. Т. Гнєдіна полягає в організації і створенні попередника нашого ВПУ – ремісничого училища. Спочатку в Олександрівці планували відкрити звичайний дитячий притулок. Для його будівництва і утримання Д. Т. Гнєдін виділив 10 тисяч карбованців. Однак справу з притулком відклали. Діячі губернського земства пройнялися наміром відкрити в кожному повіті ремісничі училища. Малося на увазі, щоби в них навчали і ремеслу, і грамоті. Тому ж М. О. Корфу цей задум видався хибним, малоефективним, він виступив з запереченням такої форми навчання. Вирішили прохати губернське начальство дозволити організувати училище на власний розсуд. Педагогічній раді було запропоновано самій створити Статут ремісничого училища. Д. Т. Гнєдін пожалував на будівництво училища 12 тисяч карбованців з тією умовою, що воно буде тут, в Олександрівці. Водночас він виступив головним організатором і опікуном нового дітища, виділив 10 десятин землі.
1876 рік був роком початку будівництва ремісничого училища. Здійснював його одеський архітектор Харманський. На це пішло сім років. Водночас тривав підбір викладачів, створювали Статут, писали програми, підшукували й закупляли обладнання тощо.
Восени 1883 року було споруджено три невеликі будинки, в яких селянські діти мали здобувати технічні навички, необхідні для обслуговування сільськогосподарської техніки.
8 вересня того ж 1883 року училище було відкрите, в ньому розпочалися заняття. Воно мало назву «Гнєдінське ремісниче училище в пам'ять освободителя царя Олександра Другого».
Засновник училища Дмитро Титович Гнєдїн брав безпосередню участь у житті закладу, однак часу йому було відведено небагато – невдовзі і він помер. Справу його продовжила дружина Ольга Іванівна. Всі свої кошти Д. Т. Гнєдін заповідав училищу.


                                            В. Процан. (Підготовлено за матеріалами музею ВПУ № 75).

Корф Микола Олександрович.
  Шкільна справа в розумінні барона Корфа була важливою складовою розвитку тодішньої Російської держави, яка мала йти в напрямку світового прогресу, дістаючись рівня передових, розвинутих країн світу.
До шкільної справи він залучав людей мислячих, які розуміли, що розвиток сільського господарства, технічний прогрес неможливі без ґрунтовних знань.
Не сумнівався він і в тому, що розвиток освіти мали забезпечити висококваліфіковані кадри на селі, яких у той час катастрофічно не вистачало. У розумінні Корфа сільський учитель повинен бути людиною неординарною, ініціативною, навіть фанатом своєї справи, бо інакше в сільських умовах розвивати освіту важко. Ентузіазм, самозречення, прагнення до самовдосконалення, підвищення професійної освіти, освоєння передового педагогічного досвіду мали нести в собі педагогічні кадри, які прийшли працювали у глухі села.
І саме ці проблеми можна було вирішити тільки із залученням широкої громадськості, інакше в умовах самоізоляції або тільки в розрахунку на допомогу лише держави школа вижити, розвинутись і самовдосконалитись не змогла б.
Ці проблеми, на жаль, залишаються актуальними і в наш час, коли фінансування освіти на державному рівні – це нуль і кілька десятих, а забезпечення умов життя учителів перебуває на дуже низькому рівні.
В поле діяльності Корфа, в першу чергу, входило поступове зростання рівня заробітної плати, створення належних житлово-побутових умов, постійне підвищення педагогічної кваліфікації вчителів, підготовка нових кадрів, які були б здатні вирішувати злободенні проблеми тогочасного села і держави в цілому.
Важливою складовою освіти Корф вважав учительські з'їзди, на яких можна було б проаналізувати досягнення на освітній ниві та визначити стратегічні напрямки освіти на майбутнє. Барон обурювався тим, що біля керма державної влади були держслужбовці, які не розуміли необхідності розвитку освіти на селі на рівні передових європейських країн. І досить відрадним є той факт, що перші з'їзди відбулися у 1867-1869 роках у Гуляйполі, а опісля – в Нескучному, і вони живуть досі – в сучасних конференціях, нарадах.
Сьогодні також є над чим замислитись, адже ми переживаємо час реформ. Цінний той факт, що ще в період навчання в ліцеї, барон сам пройшов школу, яка пробувала поєднати теоретичний курс із практичним. Незважаючи на багатопредметність програми, вона включала основи сільського господарства і «дослідне поле». Закладаючи основи початкової народної школи, Корф намагався будувати систему освіти в тісному зв'язку початкових знань із практичними навичками, які б сприяли піднесенню продуктивності праці на селі, виробленню практичних навичок по вирощуванню сільськогосподарської продукції при самих початкових школах.
Іншим аспектом діяльності барона було залучення коштів та акумуляція їх з метою розширення матеріальної бази шкіл, які були ввірені під опіку Корфа, робив пожертвування і він сам. Головне в цій справі, як розумів Микола Олександрович, зацікавити справою народної освіти людей, які мали розум та гроші. Такі люди – це той порятунок, який здатний піднести і нашу сучасну школу на високий рівень, так як це вдалося Корфу у його часи.
Цей чоловік мав передові погляди також на формування особистості учня, який би не тільки механічно заучував певний обсяг матеріалу, але й сприймав би цей матеріал із розумінням, усвідомлено і міг продовжити та розвинути виучуваний матеріал. Тому нудну дяківську науку Микола Олександрович піддавав тотальній критиці, а необхідність навчання у початковій школі українською мовою – захищав.
Він самостійно розробив своєрідну концепцію навчання, яка прискорила процес засвоєння учнями вмінь читати та свідомо сприймати прочитане, писати під диктовку, виробляючи при цьому тверді орфографічні та пунктуаційні навички. Всі ці ідеї мали величезний вплив на наступний розвиток педагогічної науки.
М. О. Корф утверджував педагогіку як самостійну науку, яка мала специфічний предмет дослідження. Він довів, що вона тісно пов'язана з іншими науками, акцентував увагу на таких проблемах, як спадковість і виховання, взаємозв'язок загальноосвітнього і спеціального знання, методичних систем і творчого початку в учительській діяльності.
В наш час особливий інтерес викликають ідеї Корфа щодо високого призначення науки, найкращого для даних умов вибору структури школи (сьогодні це – впровадження профільного навчання), чіткої орієнтації педагогічної науки на вдосконалення навчально-виховної роботи школи, яка в кінцевій меті повинна служити економічному і соціальному прогресу держави.
Слід відзначити, що навіть доньки М. О. Корфа були захоплені педагогічними ідеями батька.
Але довгі роки замовчувалось ім'я цього видатного педагога та реформатора народної школи, гуманіста і практика. Хоча спадщина його у 80-ті роки минулого століття ґрунтовно вивчалася у педвузах. Сьогодні, на жаль, на Покровщині мало хто знає чи цікавиться спадщиною М. О. Корфа.
Вшановуючи пам'ять невтомного трудівника на освітній ниві, ми маємо знати, що він опікувався не тільки розвитком освіти в Олександрівському повіті, до якого належала і Покровщина, а ще турбувався про будівництво дороги із Павлограда через Гуляйполе на Бердянськ, яка діє і зараз. Він займався проблемами зв'язку, відкриттям поштових відділень, невтомно доводячи тодішнім горе-чиновникам вигідність цих проектів. І сьогодні стає особливо очевидним той факт, що тільки люди діяльні, як М. О. Корф, здатні вирішувати будь-які проблеми.
Микола Олександрович розумів, що саме через пресу можна вирішувати найрізноманітніші проблеми. До нього зверталися люди з листами, в яких просили повідомити про різні неподобства, що творили чиновники-хапуги на місцях, через засоби масової інформації. Слід підкреслити, що місцеві панки-хабарники боялися впливу громадської думки. І що б там не говорили, але й самодержавство, яким би «гнилим» воно не було, намагалося навести хоч якийсь належний порядок на місцях.
Практично у всіх губерніях тодішньої царської імперії заздрили М. О. Корфу, вважаючи, що в Олександрівському повіті існують якісь особливі умови для діяльності, і люди там живуть особливі, завжди готові послужити загальній справі, «не то, что у нас».
Але тільки тепер ми знаємо, які страшні перешкоди доводилось долати барону: користь, невігластво, заздрощі та байдужість. І знаємо те, що саме особистість барона зробила наш, тоді славний, повіт надзвичайним, гідним заздрощів для інших. Отже, стає очевидним, що таких людей не вистачає і в наш час.
Хочеться вірити, що інтерес до спадщини М. О. Корфа прокинеться і на Покровщині, бо його справі жити, доки житиме справа вітчизняної освіти.


Сергій Огій.

ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ

Віктор фон Графф.
  Коли випадає нагода помилуватися вічно юною красою Дібрівського лісу, подихати його свіжим цілющим повітрям, ми рідко замислюємося над тим, хто ж був творцем цієї зеленої оази в спекотних степах Південного Сходу України. Ці люди заслуговують на вдячність все нових і нових поколінь... Одним з таких людей є Віктор Єгорович Графф, який увійшов у нашу історію як піонер степового лісорозведення. Народився він в Овручі Волинської губернії. Його батько був штабс-капітаном російської армії, німець за походженням, мати – італійка з роду Серпонті-де-Варрена. Залишившись сиротою, Віктор фон Графф потрапив на навчання до Санкт-Петербурзького імператорського лісового та межевого інституту, який закінчив з відзнакою.
На цю людину доля поклала обов'язок спростувати висновки зарубіжних вчених про неможливість розведення лісів у відкритій степовій місцевості. І В. фон Графф з честю виконав свою місію, Досі у Великоанадолі Донецької області зеленіють його ліси, милують зір і тішать душу зелені шати Дібрівського лісу, основу якого, за свідченням історичних документів, закладав Віктор фон Графф.
Великомихайлівська лісова дача («Дібрівський ліс») входила до складу Велико-Анадольського лісництва. Перші насадження були проведені в 60-их роках ХІХ століття.
...У квітні 1843 року В. Є. Граффа призначили лісничим у Катеринославську губернію. Міністерство державних володінь доручило йому обрати в степу нашої губернії місце «для лісорозведення в широких розмірах». Таким місцем він назвав ділянку, що займала понад 2,5 тисячі десятин у колишньому Олександрівському повіті. Безводдя, підвищене відкрите розташування, важкі глинисті грунти... Тут і заклали перше в Росії степове зразкове Велико-Анадольське лісництво.
Посадки почалися восени 1845 року. Це можна вважати датою народження лісу в степу. За 23 роки роботи в лісництві Віктор Єгорович зумів під своїм керівництвом заліснити 157 гектарів степів, закласти розсадник на площі 57 гектарів, де було вирощено близько 30 порід дерев і 40 порід кущів. Було створено Велико-Анадольську школу лісників по степовому лісорозведенню (нині Велико-Анадольський лісовий технікум). І це робилося за умов, коли теоретичні основи степового лісорозведення були ще, так би мовити, в зародку, техніки не існувало, матеріальне забезпечення було вкрай незадовільним.
В. Є. Графф писав у 1863 році: «Мало не 12 років кочували, як ті цигани; я жив у селі за 15 верств від місця занять (в с. Новотроїцьке) в душній сирій квартирі і зазнав при цьому найбільш нелюдської скрути...» Не краще жилося й вихованцям школи лісників.
Відвідавши лісництво в 1884 році, професор М. К. Турський писав: «Схиляєшся перед силою людського розуму і наполегливістю, які відвоювали в степу місце і заселили в ньому ліс. Цей ліс надовго лишиться пам'ятником тієї сміливості, тієї упевненості й любові, з якими вперше взялися за заліснення степу. Так, потрібно було багато любові, щоб довести до кінця цю справу».
Віктор фон Графф був людиною надзвичайних здібностей в вдачі. Про таких кажуть, що вони – жертва власної порядності. Аристократ за походженням, він жив у землянці, часто не мав грошей на цукор і свічки, але не міг собі дозволити використати державні гроші на власні потреби...
Помер Віктор фон Графф у 1867 році на 49-му році життя. Цікаво, що він вважав себе українцем і заповідав посадити на його могилі дуб з донецьких степів.


          В. Процан. «Радянське слово», 14 лютого 1998 року.
ВИДАТНІ  ОСОБИСТОСТІ 
ПОКРОВСЬКОГО КРАЮ ГЕРОЇ УКРАЇНИ

Бондар Григорій Васильович.
Григорій Васильович Бондар народився 22 квітня 1932 року в селищі Просяна Покровського району.
Його послужний список вміститься не на одному аркуші. За кожним словом, можливо, за кожною літерою – все його життя, його служіння людям. Адже обрав такий шлях і не збочує з нього.
Генеральний директор Донецького проти-пухлинного центру професор Г.В.Бондар – заслужений діяч науки України, член-кореспондент Академії медичних наук України, почесний член декількох зарубіжних медичних академій. Нагороджений орденом "Знак Пошани”, "Почесним знаком відзнаки Президента України” другого і третього ступенів, двома срібними і бронзовою медалями ВДНГ СРСР і України, Грамотами Верховної ради України. У 1998 році Григорій Васильович Бондар був визнаний "Людиною року” на Донеччині, в тому ж році Європарламент нагородив професора Г.В.Бондаря Дипломом Європарламенту за розробку нових методів лікування пухлин внутрішніх органів. Г.В.Бондар – автор 326 друкованих робіт (причому за останні п’ять років написано майже сто), 72 –х винаходів, чотирьох монографій. Він підготував шість докторів і 23 кандидатів медичних наук. При безпосередній участі професора Бондаря розроблені і впроваджені у лікувальних закладах України, Росії, країн СНД нові методи комбінованого, комплексного і хірургічного лікування хворих злоякісними новоутвореннями основних локалізацій.
За значні успіхи в галузі медицини Г.В.Бондарю присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави.

Бібліотека має ексклюзівний фільм, хай не досконало знятий, тим не менш цікавий про нашого видатного земляка. Григорій Васильович завжди виділяв покровчан, так і цей фільм знятий Олексієм Запарею і (вже покійною) нашою журналісткою Тетяною Кісенко був знятий виключно з-за його доброго ставлення, бо він дуже зайнята людина, і рідко кому з журналістів доводилося заволодіти його увагою, бути допущеними в операційну під час операції, на обхід і огляд хворих, бути присутнім на ранковій оперативці,поговорити "за життя" під час короткого відпочинку...

Копичай Іван Васильович.
  Народився у селі Зарічне Покровського району у сім’ї колгоспника 24 травня 1937 року. У 1951 році закінчив Катеринівську семирічку, працював на різних роботах у колгоспі. Після закінчення Межівського СПТУ трудився причіплювачем, трактористом Мечетнянської МТС, у колгоспі ім. Кірова – бригадиром, головним агрономом, заступни-ком голови колгоспу, секретарем парторганізації. Закінчив Кіровоградську радпартшколу, Дніпропетровський сільгоспінститут. Обирався головою Романківської сільради.
У грудні 1971 року І.В. Копичая обирають головою колгоспу "Дружба”. Прийняв господарство майже з мільйонним боргом, а через два роки за те, що "витяг” колгосп з відстаючих, отримав свій перший орден Трудового Червоного Прапора.
Іван Васильевич завжди тримав руку на пульсі життя. З перших років свого головування взявся за реконструкцію ферм, механізував усі трудомісткі процеси у тваринництві і рослинництві, інших підрозділах, побудував новий тік, кормосховища, запровадив чіткий облік. Сам учився і колгоспників та спеціалістів учив виробляти продукцію не будь якою ціною, а з мінімальними затратами. Вся продукція, яка вироблялася у "Дружбі”, мала мінімальну собівартість, всі підрозділи були прибутковими.
З прибутками працює тепер уже товариство з обмеженою відповідальністю і сьогодні. Воно є школою передового досвіду ефективного ведення сільгоспвиробництва.

За особливі заслуги перед Українською Державою, за вагомий особистий внесок у розвиток сільського господарства у 2002 році Івану Васильовичу Копичаю присвоєно звання Героя України та вручено орден Держави під номером 50. Він перший в Україні керівник агроформування, якому вручено цю найвищу державну нагороду.
ГЕРОЇ  СОЦІАЛІСТИЧНОЇ  ПРАЦІ

 Гузь Раїса Степанівна.
Тендітна жіночка з добрими очима й натрудженими руками, тихим голосом й, відчувається, незлобивим характером. Здавалось би, звичайна селяночка, яких чимало в Олександрівці на Покровщині. Та ні, зовсім незвичайна, й за її зовнішньою слабкістю можна побачити силу духу, волю та любов до життя, до людей, до землі, Батьківщини. Для неї це — не пафосні слова, а стиль життя.
Раїса Степанівна Гузь — знатна в Покровському районі доярка, Герой Соціалістичної Праці. Історія трудових перемог минулого сьогодні цікава не лише долями людей, які ці самі звершення й кували, але й динамікою зростання тваринництва — тобто тим, чим сучасний агрокомплекс країни похвалитися ніяк не може. Пішли в небуття й минулі післявоєнні дзвінкі рекорди. Незважаючи на сучасні технології, генетичний потенціал молочної череди, кормові суміші та інші досягнення сільгоспнауки. Потом і кров’ю вирішували продовольчу проблему Радянського Союзу такі самовіддані трудівники, як Раїса Гузь. Вона може пригадати часи, коли колгоспні корови доїлися, наче кози. Й щоб виконувати завдання Батьківщини, колгоспники працювали до нестями, днювали й ночували на фермі, адже було, що корів вручну доїли, чотири рази на добу, не дуже додому набігаєшся. Та ще хотілось, аби молока корівки-годувальниці давали більше, тож треба було турбуватися про раціон тварин, племінний потенціал череди, новітні для того часу технології...
На ферму Раїса Степанівна Гузь прийшла в 18 років разом з іншими п’ятьма дівчатами, які відгукнулися на заклик партії "Молодь — на ферми!”. Здавалося, йшла на пропагандистський заклик, а виявилося — за покликанням серця та душі. Коли Раїса Степанівна розповідає про своїх підопічних корів, вона прямо світиться любов’ю та ласкою.
- Вони наче люди, все відчувають, розуміють, лише не розмовляють, - згадує Раїса Гузь. - Була у мене в групі Буря, така вередлива, з характером. Отелилась серед літа, по 32 літри молока давала. Коли мені запропонували віддати своїх рекордисток іншій доярці, а собі взяти її групу — 32 корови зі слабкими надоями — проводилась тоді, як зараз сказали б, акція, моя Буря відразу у іншої господині молоко "урвала”, не віддавала все. Довелось її забрати назад, всі корови тужили за мною, як й я за ними, а Буря ось що придумала! І коли я її назад привела, так вона дивилася на своїх товаришок по череді такими гордими очима, що не передати!
Своїх корів Раїса Степанівна пестувала наче дітей, хвости їм розпушувала, аби чистенькими й гарненькими були. Тварини за роботу віддячили: в 1957-му вона надоїла по 5010 кг від кожної, стала першою в області по надоях.
- А в лютому 1958-го, - згадує вона, - ввечері голова колгоспу наказав, щоб зранку, о шостій в контору прийшла. Я так хвилювалась, думала, що ж я не так зробила, яку помилку в роботі допустила, що на фермі могло трапитися? Я саме до проведення в районі обласного семінару готувалась, бо завжди була активісткою — комсоргом (наша організація налічувала 120 комсомольців), членом бюро райкому, а бригада носила звання колективу комуністичної праці. Приходжу зранку до голови ледве жива, а він радіо ввімкнув і сказав: "Слухай!”. А там Указ про присвоєння звання Героя Соцпраці зачитують. Раптом й моє прізвище називають. Така несподіванка! Е думала, не чекала, що мою працю так високо оцінять.
Але ж й праця була нелегкою, по 15-18 годин доводилось працювати на добу. Колгосп імені Карла Маркса в Олександрівці тільки-но розвивався, відбудовувався після війни, довелось ледь не з нуля починати: ферму відроджувати, в господарстві було 1700 голів, потім продуктивне стадо зросло до 3200 голів, БК будувати, допомагати на елеваторі в жнива, кукурудзяні мітелки в полі вручну убирати, лад в селі наводити... Та були молоді, завзяті, ентузіасти, країну, землю рідну любили, тож все встигали, все з піснями й жартами робили. Виростила Раїса Степанівна з чоловіком доньку та двох синів. Донька працює в Покровському райво, сини — один електрик, другий — телемайстер, всі живуть на рідній землі, поруч з батьками. Трудовий стаж Раїси Степанівни — півстоліття, та останні роки працювала вона в насіннєвій інспекції.
Важка хвороба змусила піти з ферми. Й навіть операція, хіміотерапія так не дошкуляли, як те, що улюблену роботу довелось змінити. Раїса Гузь й досі жалкує, що не може працювати дояркою. Вона з радістю пішла б хоч зараз!
Анжела Левицька. Покровський район.
"Ветеран Придніпров’я” №4 за 17 січня 2009 р.

Дудля Микола Андрійович.
  Микола Андрійович Дудля багато років завідував галуззю тваринництва в колгоспі "Победа”.
Дудля М. А. Народився 10 січня 1930 року в с. Покровському Покровського району. Батьки були колгоспниками. В 1937 році розпочав навчання в школі, де навчався 8 років. В 1950-1953 роках служив у лавах Радянської Армії і після демобілізації працював у колгоспі "Победа”.
З 1945-1950 роки працював рядовим колгоспником, а з 1954 року по 1958 рік працював бригадиром молочно-товарної ферми колгоспу "Победа”, а з 1953 року зав. Тваринництвом колгоспу "Победа” і одноразово в 1962 році заступником голови колгоспу "Победа”. В 1953 році став членом КПРС.
Продовжував навчання у вечірній Покровській середній школі, яку закінчивши, продовжив навчання по фаху тваринництва.
Тваринництво, яке очолював Дудля М. А. З року в рік давало високі результати. В 1964 році колгосп продав державі свинини по 30,6 ц. На 100 га орної землі, а в 1965 році продав по 91,8 ц. На 100 га орної землі.
За високі показники в галузі тваринництва у 1966 році М. А. Дудлі присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Його нагороджено орденом Леніна, іншими відзнаками уряду. М. А. Дудля був делегатом ХХІV з’їзду КПРС.

Кісенко Іван Григорович.
  Ім’я цієї людини у свій час гриміло на всю Україну. Голова колгоспу-мільйонера "Победа” Покровського району знали у Москві і навіть за рубежем.
Народився І. Г. Кісенко в простій селянській родині. Відразу після революції аж до колективізації Іван Григорович працював по найму в куркулів та в господарстві свого батька. Згодом вступив до ТСОЗу, що переріс у колгосп "Нове життя”. Трудився там рядовим колгоспником, потім — городником, бригадиром рільничої бригади, культмасовиком. В 1937 році його обрали головою колгоспу "Третій кавполк”, де він трудився аж до початку Великої Вітчизняної війни. В 1941 році евакуювався в далеку Сталінінградську область. І там дуже скоро, виявивши неабиякі організаторські здібності, був обраний на посаду голови тамтешнього колгоспу. Ще через деякий час І. Г. Кісенко йде захищати від ворога Вітчизну. Рядовий червоноармієць, він незабаром стає парторгом роти, потім — парторгом батальйону і вже під кінець війни — командиром взводу. Додому повернувся з орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни першого і другого ступенів, медалями. У мирні дні поряд з військовими нагородами на його грудях засяяли свідки мирної звитяги — два ордени Леніна, орден Трудового Червоного Прапора, ордени "Знак Пошани”, Жовтневої революції, медаль Виставки досягнень народного господарства, а пізніше — Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці. Але це було пізніше.
Після війни він знову очолив рідне господарство. Воно ще тільки-но зводилося з післявоєнної розрухи. Ще всюди зяяли незліченні рани лихоліття, а Іван Григорович виношував і ділився з людьми планами відродження і розквіту рідного краю. Звертав дорожками до ниви, де в одній упряжці з корівчинами ходили нужденними гонами жінки, випрягав з їздовим Колею Дудлею гнідих і брався до чепіги. А як хилилося на обід, спускався до вибалку і починав нехитру розмову з колгоспницями.
- Через літа на цих ланах трудитимуться не один десяток тракторів, а он там, край села, на пустельних пісках виросте справжня фабрика молока і м’яса. Матимемо вдосталь і хліба, і до хліба. А ще ми заквітчаємо наш край зеленню і яблуневим цвітом, - ділився з ними мріями.
Змахне котрась з жінок непрохану сльозу та й усміхнеться по хвилі: що то за людина — їхній Іван Григорович! З ним і біда не біда, бо вже як заходиться малювати майбутнє з достатком та хлібом, з ошатним клубом і потужною технікою, з грушевими алеями й асфальтом на вулицях, то хоч яку тугу зніме. Слухали колгоспниці, вглядаючись у світлі риси прийдешнього, і вірили, і не вірили в реальність його.
А він вірив. Дуже вірив. І сподівався, що тільки вибудувавши сьогодні тваринницьке містечко — потужну базу по виробництву продукції тваринництва, а завтра оснастивши всі вирішальні ділянки провідною технікою і машинами, згодом можна буде вирішувати  господарські питання будь-якої ваги. Повірили й люди в те, і кожен зажив тією ідеєю, як своєю власною. І зголосилися замість обов’язкових на ту пору 15-17 відсотків загального доходу відчисляти в неподільний фонд 25-30, а як конче потрібно буде в який рік, то й більше. Хай ще кілька літ доведеться пережити не так, як хотілося б, зате з роками їх тимчасові втрати окупляться сторицею.
Тоді, на рубежі п’ятидесятих років, почалася нова сторінка в господарюванні, позначена небаченим досі розмахом будівництва в новоствореному з навколишніх відстаючих господарств колгоспі, названому згодом на честь першої значної перемоги "Побєдою”.
Ранньої весни на пустирі скраю Сірківки колгоспний інженер-будівельник Андрій Гнатович Сподін забив перші кілочки тваринницького містечка. Та в той час було непросто в необхідній кількості роздобути лісоматеріали, цеглу, шифер.
Вихід із складного становища бачили в єдиному: необхідно терміново, власними силами налагоджувати виробництво шлакоблоків, паленої цегли, черепиці.
Рік за роком промайнула перша будівнича п’ятирічка, за нею злинула й друга. Підсумки їх, підбиті у 1965 році, засвідчили значну трудову перемогу колгоспних будівельників: за цей час господарство власними силами за типовими проектами звело близько 70 господарських приміщень, двоповерховий будинок культури, дві школи, бригадні клуби.
Завдяки розширенню площі під господарськими новобудовами колгосп зумів різко збільшити поголів’я худоби, а відповідно і виробництво тваринницької продукції.
Можна сказати, що два наступні десятиріччя колгосп "Побєда” розквітав, примножуючи свої трудові здобутки, колгоспники своєю плідною працею здобували собі заслужену славу.
Останнім роком головування І. Г. Кісенка був 1985 рік. На той час йому виповнилося 80 років. Але, бачучи цього бадьорого, сповненого ідей і кипучої енергії чоловіка серед степу чи на корівнику, важко було в це повірити.
А що таке тоді був колгосп "Побєда”, красномовно говорили багаті садиби колгоспників, гарні вулиці з фруктовими деревами, впорядковані тваринницькі містечка, повні комори зерна, високі трудові здобутки в усіх галузях. "Победа” у ті роки — це щедрі урожаї всіх сільськогосподарських культур, це — гомінливі, наповнені дітворою дитячі садочки і школи, це — широка участь трудівників у художній самодіяльності, це — новий спортивний комплекс і затінок верб над тихою Вовчою.
"Степовою академією” назвали колгосп "Победа” у книзі, що в 1984 році вийшла у видавництві "Планета”.
На межі останнього року одинадцятої п’ятирічки колгосп мав такі показники: урожай зернових — 34,2 центнера з гектара, в тому числі кукурудзи — 41,2, овочів — 208, фруктів — 119, кормових культур — 45,6 центнера кормових одиниць, державі продано 2371 тонни м’яса, 2942 тонни молока, 145 центнерів вовни.
"Знаєте, ніщо так не спонукає людину трудитися, як людське довір’я, - розповідав Іван Григорович нашому кореспонденту О. Щербині. - Для кожного з тисячі треба бути добрим, а значить і вимогливим, авторитетним у всіх справах, ерудитом, якщо хочете, і водночас любити будь-яку фізичну роботу.
Мені не пощастило навчатися в спеціальних закладах. Але все життя я вчився самотужки. Ніколи не цурався йти до людей за порадою. Завжди вважав своїм обов’язком фізично трудитись в колгоспі: в молодвник сільського господарства, Герой Соціалістичної Праці, персональний пенсіонер союзного значення Іван Григорович Кісенко пішов на заслужений відпочинок. А 26 березня 1988 року його не стало. Але завдяки своїм славним ділам він надовго залишиться в пам’яті нащадків.
В нашої бібліотеки зібрано велику кількість матеріалів про І. Г. Кісенка, зокрема:
конволют "Хлібороб за покликом душі";
альманах "Колгосп "Побєда";
художньо-документальна повість Олекси Вусика "Зустрінемось у саду".

Лопатка Килина Опанасівна.
  Килина Опанасівна Лопатка народилася 8 березня 1913 року в селі Великомихайлівка Покровського району.
Килина Опанасівна працювала ланковою рільничої бригади колгоспу "Комунар” (пізніше ввійшов до складу колгоспу "Дружба”.
У 1949 році ланка виростила озиму пшеницю на площі 50 гектарів й зібрала по 39,7 центнера з гектара. Крім того, добилася високого врожаю кукурудзи.
За це Килина Опанасівна удостоєна звання Героя Соціалістичної праці.



Татаренко Євдокія Борисівна.
  Євдокія Борисівна Татаренко народилася 14 жовтня 1926 року в Покровському.
Багато років трудящі нашої країни  відбудовували післявоєнне народне господарство. При нестачі техніки, мінеральних добрив боролися працівники сільського господарства за відродження хліборобської слави. В числі хліборобів кінного заводу № 65 працювала і молода дівчина Дуся Татаренко. В 1949 році їй довірили керівництво ланкою, яка вирощувала озиму пшеницю. Старання по заготівлі і внесенню місцевих добрив, очистці насіння, дотримання правил сівби і збирання врожаю без втрат привели ланку до видатного на той час успіху: на площі 40 гектарів ланка Дусі Татаренко одержала по 34,4 центнера з гектара.
Звістка про ударників хліборобів рознеслась далеко за межі району. Ланковій Євдокії Борисівні Татаренко Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 квітня 1949 року було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і молот».
Євдокія Борисівна Татаренко була депутатом Верховної Ради УРСР.

Шматко Євдокія Яківна.
  Євдокія Яківна Шматко народилася 15 червня 1927 року в селі Новоселівка Покровського району.
Все своє трудове життя присвятила роботі на молочнотоварній фермі третього відділення кінного заводу.
Високе звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно за вагомі успіхи, досягнуті у Всесоюзному соціалістичному змаганні і виявлену трудову звитягу у виконанні взятих зобов’язань по збільшенню продуктів
тваринництва в осінньо-зимовий період 1972-1973 років. Євдокія Яківна Шматко нагороджена також орденом Леніна і золотою медаллю "Серп і молот”.

Перепічаєнко Раїса Степанівна.
  Народилася Раїса Степанівна у простій селянській сім’ї. Дитинство її проходило на Покровщині, серед мальовничої української природи. І хоча була єдиною дитиною у батьків, та виховувалась у строгості, змалку їй прищеплювали любов до праці, до людей.
У голодному 1947 році після закінчення школи вперше переступила Рая поріг Покровського сирзаводу. Не думала тоді дівчина, що віднині її доля завжди, на все життя буде пов’язана з ним, що саме звідси побіжить у світ та стежина, що "в люди веде її”.
Вперше відчула, що сироваріння поступово і якось непомітно захоплює її, коли навчалася в Звенигородській школі майстрів-сироварів. Поезію праці, тільки їй відчутну мелодію, знайшла Раїса в цій скромній професії. І ще одне зрозуміла юнка — майстерність сировара залежить не тільки від суворого дотримання технології, а ще від чогось, що, можливо, звучить уже й банально — від любові до своєї справи.
Ніколи не будуть сири ароматними й приємними на смак, коли виготовлятимуть їх байдужі люди, - навчав Леонтій Степанович Білозуб, її перший наставник.
Я, як губка, вбирала в себе знання, прислухалася до кожної поради старших. Ніколи не сперечалася з більш досвідченими робітниками, хоча й іноді вважала свій погляд на проблему більш правильним. Але розуміла і поважала їхній досвід, вміння, - розповідала при зустрічі Р. С. Перепічаєнко.
Ще з однією прекрасною людиною звело її життя — професором Московського технологічного інституту, завідуючим кафедрою молока і молочної промисловості Д. А. Гранніковим. Знайомство відбулося у 1961 році на Апостолівському сирзаводі, де на практичному семінарі професор навчав сироварів виготовляти новий сир "Ярославський”
Я бачила, що Гранніков всю душу вкладає в ту справу. З першої хвилини я повірила йому, була переконана, що людям його сир сподобається, - згадує Раїса Степанівна.
Незабаром на покровському заводі було налагоджено випуск нового сиру. Звичайно, було не легко, адже робили все вручну, у ваннах. За самовіддану працю відзначила її тоді держава орденом Трудового Червоного Прапора. Згодом груди Р. С. Перепічаєнко прикрасили ще два таких ордени за те, що її цех (бо на той час Раїсу Степанівну вже призначили майстром) достроково виконував плани трудових п’ятирічок.
Раїса Степанівна добилась дозволу на встановлення на підприємстві експерементальної потокової лінії для виготовлення сирів уніфікованої форми. Гарячими були ті дні, коли монтувалася і налагоджувалася лінія Граннікова. Подібного обладнання ще не було на жодному підприємстві країни, а противників лінії було чимало.
Лінія за рік повністю окупила себе, а покровські сири здобули визнаня на всесоюзних виставках в Тарту, Ярославлі, Краснодарі, Києві, Москві, та традиційному ярмарку в Лейпцигу. Всі три види сирів: "Український”, "Кубанський”, "Ярославський”, які випускав завод, одержали державний Знак якості, колективу цеху було присвоєно звання колективу комуністичної праці.
А трохи пізніше Р. С. Перепічаєнко була удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. І слава прийшла, і повага людська. Раїсу Степанівну у 1971 році обрали депутатом Верховної Ради УРСР. Вона виконувала депутатські обов’язки два скликання. Два рази на місяць (раз у Покровському, раз у Васильківці) приймала вона тих, хто ніс до народного депутата свої турботи. Чим могла — допомагала людям.
На особливому рахунку Р. С. Перепічаєнко були виробничі, культурно-соціальні проблеми району. У ті роки у району планувалось будівництво палацу культури. Та справа "буксувала”. Раїса Степанівна доклала багато зусиль, щоб будівництво почалося. Побувала навіть на прийому у В. В. Щербицького. Скільки здоров’я, нервів було витрачено тоді — знає лише вона. Але гріла думка: "Я потрібна людям"