ГЕРОЇ  СОЦІАЛІСТИЧНОЇ  ПРАЦІ

 Гузь Раїса Степанівна.

Тендітна жіночка з добрими очима й натрудженими руками, тихим голосом й, відчувається, незлобивим характером. Здавалось би, звичайна селяночка, яких чимало в Олександрівці на Покровщині. Та ні, зовсім незвичайна, й за її зовнішньою слабкістю можна побачити силу духу, волю та любов до життя, до людей, до землі, Батьківщини. Для неї це — не пафосні слова, а стиль життя.

Раїса Степанівна Гузь — знатна в Покровському районі доярка, Герой Соціалістичної Праці. Історія трудових перемог минулого сьогодні цікава не лише долями людей, які ці самі звершення й кували, але й динамікою зростання тваринництва — тобто тим, чим сучасний агрокомплекс країни похвалитися ніяк не може. Пішли в небуття й минулі післявоєнні дзвінкі рекорди. Незважаючи на сучасні технології, генетичний потенціал молочної череди, кормові суміші та інші досягнення сільгоспнауки. Потом і кров’ю вирішували продовольчу проблему Радянського Союзу такі самовіддані трудівники, як Раїса Гузь. Вона може пригадати часи, коли колгоспні корови доїлися, наче кози. Й щоб виконувати завдання Батьківщини, колгоспники працювали до нестями, днювали й ночували на фермі, адже було, що корів вручну доїли, чотири рази на добу, не дуже додому набігаєшся. Та ще хотілось, аби молока корівки-годувальниці давали більше, тож треба було турбуватися про раціон тварин, племінний потенціал череди, новітні для того часу технології...

На ферму Раїса Степанівна Гузь прийшла в 18 років разом з іншими п’ятьма дівчатами, які відгукнулися на заклик партії "Молодь — на ферми!”. Здавалося, йшла на пропагандистський заклик, а виявилося — за покликанням серця та душі. Коли Раїса Степанівна розповідає про своїх підопічних корів, вона прямо світиться любов’ю та ласкою.

- Вони наче люди, все відчувають, розуміють, лише не розмовляють, - згадує Раїса Гузь. - Була у мене в групі Буря, така вередлива, з характером. Отелилась серед літа, по 32 літри молока давала. Коли мені запропонували віддати своїх рекордисток іншій доярці, а собі взяти її групу — 32 корови зі слабкими надоями — проводилась тоді, як зараз сказали б, акція, моя Буря відразу у іншої господині молоко "урвала”, не віддавала все. Довелось її забрати назад, всі корови тужили за мною, як й я за ними, а Буря ось що придумала! І коли я її назад привела, так вона дивилася на своїх товаришок по череді такими гордими очима, що не передати!

Своїх корів Раїса Степанівна пестувала наче дітей, хвости їм розпушувала, аби чистенькими й гарненькими були. Тварини за роботу віддячили: в 1957-му вона надоїла по 5010 кг від кожної, стала першою в області по надоях.

- А в лютому 1958-го, - згадує вона, - ввечері голова колгоспу наказав, щоб зранку, о шостій в контору прийшла. Я так хвилювалась, думала, що ж я не так зробила, яку помилку в роботі допустила, що на фермі могло трапитися? Я саме до проведення в районі обласного семінару готувалась, бо завжди була активісткою — комсоргом (наша організація налічувала 120 комсомольців), членом бюро райкому, а бригада носила звання колективу комуністичної праці. Приходжу зранку до голови ледве жива, а він радіо ввімкнув і сказав: "Слухай!”. А там Указ про присвоєння звання Героя Соцпраці зачитують. Раптом й моє прізвище називають. Така несподіванка! Е думала, не чекала, що мою працю так високо оцінять.

Але ж й праця була нелегкою, по 15-18 годин доводилось працювати на добу. Колгосп імені Карла Маркса в Олександрівці тільки-но розвивався, відбудовувався після війни, довелось ледь не з нуля починати: ферму відроджувати, в господарстві було 1700 голів, потім продуктивне стадо зросло до 3200 голів, БК будувати, допомагати на елеваторі в жнива, кукурудзяні мітелки в полі вручну убирати, лад в селі наводити... Та були молоді, завзяті, ентузіасти, країну, землю рідну любили, тож все встигали, все з піснями й жартами робили. Виростила Раїса Степанівна з чоловіком доньку та двох синів. Донька працює в Покровському райво, сини — один електрик, другий — телемайстер, всі живуть на рідній землі, поруч з батьками. Трудовий стаж Раїси Степанівни — півстоліття, та останні роки працювала вона в насіннєвій інспекції.

Важка хвороба змусила піти з ферми. Й навіть операція, хіміотерапія так не дошкуляли, як те, що улюблену роботу довелось змінити. Раїса Гузь й досі жалкує, що не може працювати дояркою. Вона з радістю пішла б хоч зараз!

Анжела Левицька. Покровський район.

"Ветеран Придніпров’я” №4 за 17 січня 2009 р.

Дудля Микола Андрійович.

  Микола Андрійович Дудля багато років завідував галуззю тваринництва в колгоспі "Победа”.

Дудля М. А. Народився 10 січня 1930 року в с. Покровському Покровського району. Батьки були колгоспниками. В 1937 році розпочав навчання в школі, де навчався 8 років. В 1950-1953 роках служив у лавах Радянської Армії і після демобілізації працював у колгоспі "Победа”.

З 1945-1950 роки працював рядовим колгоспником, а з 1954 року по 1958 рік працював бригадиром молочно-товарної ферми колгоспу "Победа”, а з 1953 року зав. Тваринництвом колгоспу "Победа” і одноразово в 1962 році заступником голови колгоспу "Победа”. В 1953 році став членом КПРС.

Продовжував навчання у вечірній Покровській середній школі, яку закінчивши, продовжив навчання по фаху тваринництва.

Тваринництво, яке очолював Дудля М. А. З року в рік давало високі результати. В 1964 році колгосп продав державі свинини по 30,6 ц. На 100 га орної землі, а в 1965 році продав по 91,8 ц. На 100 га орної землі.

За високі показники в галузі тваринництва у 1966 році М. А. Дудлі присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Його нагороджено орденом Леніна, іншими відзнаками уряду. М. А. Дудля був делегатом ХХІV з’їзду КПРС.

Кісенко Іван Григорович.

  Ім’я цієї людини у свій час гриміло на всю Україну. Голова колгоспу-мільйонера "Победа” Покровського району знали у Москві і навіть за рубежем.

Народився І. Г. Кісенко в простій селянській родині. Відразу після революції аж до колективізації Іван Григорович працював по найму в куркулів та в господарстві свого батька. Згодом вступив до ТСОЗу, що переріс у колгосп "Нове життя”. Трудився там рядовим колгоспником, потім — городником, бригадиром рільничої бригади, культмасовиком. В 1937 році його обрали головою колгоспу "Третій кавполк”, де він трудився аж до початку Великої Вітчизняної війни. В 1941 році евакуювався в далеку Сталінінградську область. І там дуже скоро, виявивши неабиякі організаторські здібності, був обраний на посаду голови тамтешнього колгоспу. Ще через деякий час І. Г. Кісенко йде захищати від ворога Вітчизну. Рядовий червоноармієць, він незабаром стає парторгом роти, потім — парторгом батальйону і вже під кінець війни — командиром взводу. Додому повернувся з орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни першого і другого ступенів, медалями. У мирні дні поряд з військовими нагородами на його грудях засяяли свідки мирної звитяги — два ордени Леніна, орден Трудового Червоного Прапора, ордени "Знак Пошани”, Жовтневої революції, медаль Виставки досягнень народного господарства, а пізніше — Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці. Але це було пізніше.

Після війни він знову очолив рідне господарство. Воно ще тільки-но зводилося з післявоєнної розрухи. Ще всюди зяяли незліченні рани лихоліття, а Іван Григорович виношував і ділився з людьми планами відродження і розквіту рідного краю. Звертав дорожками до ниви, де в одній упряжці з корівчинами ходили нужденними гонами жінки, випрягав з їздовим Колею Дудлею гнідих і брався до чепіги. А як хилилося на обід, спускався до вибалку і починав нехитру розмову з колгоспницями.

- Через літа на цих ланах трудитимуться не один десяток тракторів, а он там, край села, на пустельних пісках виросте справжня фабрика молока і м’яса. Матимемо вдосталь і хліба, і до хліба. А ще ми заквітчаємо наш край зеленню і яблуневим цвітом, - ділився з ними мріями.

Змахне котрась з жінок непрохану сльозу та й усміхнеться по хвилі: що то за людина — їхній Іван Григорович! З ним і біда не біда, бо вже як заходиться малювати майбутнє з достатком та хлібом, з ошатним клубом і потужною технікою, з грушевими алеями й асфальтом на вулицях, то хоч яку тугу зніме. Слухали колгоспниці, вглядаючись у світлі риси прийдешнього, і вірили, і не вірили в реальність його.

А він вірив. Дуже вірив. І сподівався, що тільки вибудувавши сьогодні тваринницьке містечко — потужну базу по виробництву продукції тваринництва, а завтра оснастивши всі вирішальні ділянки провідною технікою і машинами, згодом можна буде вирішувати  господарські питання будь-якої ваги. Повірили й люди в те, і кожен зажив тією ідеєю, як своєю власною. І зголосилися замість обов’язкових на ту пору 15-17 відсотків загального доходу відчисляти в неподільний фонд 25-30, а як конче потрібно буде в який рік, то й більше. Хай ще кілька літ доведеться пережити не так, як хотілося б, зате з роками їх тимчасові втрати окупляться сторицею.

Тоді, на рубежі п’ятидесятих років, почалася нова сторінка в господарюванні, позначена небаченим досі розмахом будівництва в новоствореному з навколишніх відстаючих господарств колгоспі, названому згодом на честь першої значної перемоги "Побєдою”.

Ранньої весни на пустирі скраю Сірківки колгоспний інженер-будівельник Андрій Гнатович Сподін забив перші кілочки тваринницького містечка. Та в той час було непросто в необхідній кількості роздобути лісоматеріали, цеглу, шифер.

Вихід із складного становища бачили в єдиному: необхідно терміново, власними силами налагоджувати виробництво шлакоблоків, паленої цегли, черепиці.

Рік за роком промайнула перша будівнича п’ятирічка, за нею злинула й друга. Підсумки їх, підбиті у 1965 році, засвідчили значну трудову перемогу колгоспних будівельників: за цей час господарство власними силами за типовими проектами звело близько 70 господарських приміщень, двоповерховий будинок культури, дві школи, бригадні клуби.

Завдяки розширенню площі під господарськими новобудовами колгосп зумів різко збільшити поголів’я худоби, а відповідно і виробництво тваринницької продукції.

Можна сказати, що два наступні десятиріччя колгосп "Побєда” розквітав, примножуючи свої трудові здобутки, колгоспники своєю плідною працею здобували собі заслужену славу.

Останнім роком головування І. Г. Кісенка був 1985 рік. На той час йому виповнилося 80 років. Але, бачучи цього бадьорого, сповненого ідей і кипучої енергії чоловіка серед степу чи на корівнику, важко було в це повірити.

А що таке тоді був колгосп "Побєда”, красномовно говорили багаті садиби колгоспників, гарні вулиці з фруктовими деревами, впорядковані тваринницькі містечка, повні комори зерна, високі трудові здобутки в усіх галузях. "Победа” у ті роки — це щедрі урожаї всіх сільськогосподарських культур, це — гомінливі, наповнені дітворою дитячі садочки і школи, це — широка участь трудівників у художній самодіяльності, це — новий спортивний комплекс і затінок верб над тихою Вовчою.

"Степовою академією” назвали колгосп "Победа” у книзі, що в 1984 році вийшла у видавництві "Планета”.

На межі останнього року одинадцятої п’ятирічки колгосп мав такі показники: урожай зернових — 34,2 центнера з гектара, в тому числі кукурудзи — 41,2, овочів — 208, фруктів — 119, кормових культур — 45,6 центнера кормових одиниць, державі продано 2371 тонни м’яса, 2942 тонни молока, 145 центнерів вовни.

"Знаєте, ніщо так не спонукає людину трудитися, як людське довір’я, - розповідав Іван Григорович нашому кореспонденту О. Щербині. - Для кожного з тисячі треба бути добрим, а значить і вимогливим, авторитетним у всіх справах, ерудитом, якщо хочете, і водночас любити будь-яку фізичну роботу.

Мені не пощастило навчатися в спеціальних закладах. Але все життя я вчився самотужки. Ніколи не цурався йти до людей за порадою. Завжди вважав своїм обов’язком фізично трудитись в колгоспі: в молодвник сільського господарства, Герой Соціалістичної Праці, персональний пенсіонер союзного значення Іван Григорович Кісенко пішов на заслужений відпочинок. А 26 березня 1988 року його не стало. Але завдяки своїм славним ділам він надовго залишиться в пам’яті нащадків.

В нашої бібліотеки зібрано велику кількість матеріалів про І. Г. Кісенка, зокрема:

конволют "Хлібороб за покликом душі";

альманах "Колгосп "Побєда";

художньо-документальна повість Олекси Вусика "Зустрінемось у саду".

Лопатка Килина Опанасівна.

  Килина Опанасівна Лопатка народилася 8 березня 1913 року в селі Великомихайлівка Покровського району.

Килина Опанасівна працювала ланковою рільничої бригади колгоспу "Комунар” (пізніше ввійшов до складу колгоспу "Дружба”.

У 1949 році ланка виростила озиму пшеницю на площі 50 гектарів й зібрала по 39,7 центнера з гектара. Крім того, добилася високого врожаю кукурудзи.

За це Килина Опанасівна удостоєна звання Героя Соціалістичної праці.

Татаренко Євдокія Борисівна.

  Євдокія Борисівна Татаренко народилася 14 жовтня 1926 року в Покровському.

Багато років трудящі нашої країни  відбудовували післявоєнне народне господарство. При нестачі техніки, мінеральних добрив боролися працівники сільського господарства за відродження хліборобської слави. В числі хліборобів кінного заводу № 65 працювала і молода дівчина Дуся Татаренко. В 1949 році їй довірили керівництво ланкою, яка вирощувала озиму пшеницю. Старання по заготівлі і внесенню місцевих добрив, очистці насіння, дотримання правил сівби і збирання врожаю без втрат привели ланку до видатного на той час успіху: на площі 40 гектарів ланка Дусі Татаренко одержала по 34,4 центнера з гектара.

Звістка про ударників хліборобів рознеслась далеко за межі району. Ланковій Євдокії Борисівні Татаренко Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 квітня 1949 року було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і молот».

Євдокія Борисівна Татаренко була депутатом Верховної Ради УРСР.

Шматко Євдокія Яківна.

  Євдокія Яківна Шматко народилася 15 червня 1927 року в селі Новоселівка Покровського району.

Все своє трудове життя присвятила роботі на молочнотоварній фермі третього відділення кінного заводу.

Високе звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно за вагомі успіхи, досягнуті у Всесоюзному соціалістичному змаганні і виявлену трудову звитягу у виконанні взятих зобов’язань по збільшенню продуктів

тваринництва в осінньо-зимовий період 1972-1973 років. Євдокія Яківна Шматко нагороджена також орденом Леніна і золотою медаллю "Серп і молот”.

Перепічаєнко Раїса Степанівна.

  Народилася Раїса Степанівна у простій селянській сім’ї. Дитинство її проходило на Покровщині, серед мальовничої української природи. І хоча була єдиною дитиною у батьків, та виховувалась у строгості, змалку їй прищеплювали любов до праці, до людей.

У голодному 1947 році після закінчення школи вперше переступила Рая поріг Покровського сирзаводу. Не думала тоді дівчина, що віднині її доля завжди, на все життя буде пов’язана з ним, що саме звідси побіжить у світ та стежина, що "в люди веде її”.

Вперше відчула, що сироваріння поступово і якось непомітно захоплює її, коли навчалася в Звенигородській школі майстрів-сироварів. Поезію праці, тільки їй відчутну мелодію, знайшла Раїса в цій скромній професії. І ще одне зрозуміла юнка — майстерність сировара залежить не тільки від суворого дотримання технології, а ще від чогось, що, можливо, звучить уже й банально — від любові до своєї справи.

Ніколи не будуть сири ароматними й приємними на смак, коли виготовлятимуть їх байдужі люди, - навчав Леонтій Степанович Білозуб, її перший наставник.

Я, як губка, вбирала в себе знання, прислухалася до кожної поради старших. Ніколи не сперечалася з більш досвідченими робітниками, хоча й іноді вважала свій погляд на проблему більш правильним. Але розуміла і поважала їхній досвід, вміння, - розповідала при зустрічі Р. С. Перепічаєнко.

Ще з однією прекрасною людиною звело її життя — професором Московського технологічного інституту, завідуючим кафедрою молока і молочної промисловості Д. А. Гранніковим. Знайомство відбулося у 1961 році на Апостолівському сирзаводі, де на практичному семінарі професор навчав сироварів виготовляти новий сир "Ярославський”

Я бачила, що Гранніков всю душу вкладає в ту справу. З першої хвилини я повірила йому, була переконана, що людям його сир сподобається, - згадує Раїса Степанівна.

Незабаром на покровському заводі було налагоджено випуск нового сиру. Звичайно, було не легко, адже робили все вручну, у ваннах. За самовіддану працю відзначила її тоді держава орденом Трудового Червоного Прапора. Згодом груди Р. С. Перепічаєнко прикрасили ще два таких ордени за те, що її цех (бо на той час Раїсу Степанівну вже призначили майстром) достроково виконував плани трудових п’ятирічок.

Раїса Степанівна добилась дозволу на встановлення на підприємстві експерементальної потокової лінії для виготовлення сирів уніфікованої форми. Гарячими були ті дні, коли монтувалася і налагоджувалася лінія Граннікова. Подібного обладнання ще не було на жодному підприємстві країни, а противників лінії було чимало.

Лінія за рік повністю окупила себе, а покровські сири здобули визнаня на всесоюзних виставках в Тарту, Ярославлі, Краснодарі, Києві, Москві, та традиційному ярмарку в Лейпцигу. Всі три види сирів: "Український”, "Кубанський”, "Ярославський”, які випускав завод, одержали державний Знак якості, колективу цеху було присвоєно звання колективу комуністичної праці.

А трохи пізніше Р. С. Перепічаєнко була удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. І слава прийшла, і повага людська. Раїсу Степанівну у 1971 році обрали депутатом Верховної Ради УРСР. Вона виконувала депутатські обов’язки два скликання. Два рази на місяць (раз у Покровському, раз у Васильківці) приймала вона тих, хто ніс до народного депутата свої турботи. Чим могла — допомагала людям.

На особливому рахунку Р. С. Перепічаєнко були виробничі, культурно-соціальні проблеми району. У ті роки у району планувалось будівництво палацу культури. Та справа "буксувала”. Раїса Степанівна доклала багато зусиль, щоб будівництво почалося. Побувала навіть на прийому у В. В. Щербицького. Скільки здоров’я, нервів було витрачено тоді — знає лише вона. Але гріла думка: "Я потрібна людям"